Поетична агітація :)

Поетична агітація :)

Живемо  класно  ми  на  цьому  світі, Піар  нас  любить,  хукає  наскрізь, Стабільністю  торгуємо  на  ґратті, Повсюди  тут  закрався  блюдолиз. Але  прекрасно  ми  таки  живемо, Щоденно  вілли  Яник  нам  дає (По  правді  -  ми  собі  як  мухи  мремо, Проте  нікого  щастя  не  гребе). Тому  "прагаласуй"  за  ригіони Шукай  собі  заняття,  бо  "прьємьєр" Накличе  вже  на  тебе  легіони  - Вважай,  що  в  виборі  своїм  не  вмер. 21.10.2012  року        Уркаїна

Стокгольмський синдром української нації

Наша нація за триста з чимось років окупації Російською імперією виробила для себе дивне захисне поле з психологічною залежністю від окупанта. Мало того, вона з часом набула симпатії, певного захоплення тираном та закоханості в останнього, як, наприклад, жертви насилля, які роками були змушені перебувати поряд із своїми кривдниками. Психологія називає таку поведінку «стокгольмським синдромом», який виникає саме як захисний механізм у психіці людини.

Цей синдром є дуже небезпечним, проте його з часом можна вилікувати, якщо ізолювати людину від свого кривдника.

Україна має подібні симптоми даної хвороби, оскільки досить тривалий час вона перебувала у лоні найагресивнішої імперії Євразії, що, з часом, виробило такі ж захисні механізми. Ми бачимо, що українці досить дивно поводяться щодо Росії: чим більше остання нас утискує, чим більше знущається з нас, плює на українських героїв та перекручує на свій лад українську історію, тим більше ми на «Матушку Рассєю» молимося, їй усіляко догоджаємо, любимо її і надзвичайно активно намагаємося возз’єднатися з нею.

Цей синдром є невиліковним доки великий вплив має на Україну дана держава і поки не появиться така патріотична особистість, яка перерубає цей вузол постійної фанатичної прив’язаності до окупанта та не почне активний державотворчий процес, який знищить даний синдром в пересічного українця та виробить почуття рівності, самодостатності, патріотичного духу.

Ці якості можна здобути лише шляхом патріотичного виховання сучасної молоді, поглибленого вивчення правдивої історії, а не історії, яку «зі стелі» придумав окупант, політичної і кримінальної люстрації, поступового вимирання старшого покоління, яке на кістках наших дідів і прадідів активно і самовіддано будувало могутню імперію.

Український народ може це зробити, проте активна агресивна інформаційна війна з боку Росії заганяє багатьох свідомих українців у дуже підступну пастку, робить нас своїми сателітами та рабами.

Тому єдиним способом ізоляції від даної інформаційної пропаганди є легальна і кардинальна зміна теперішньої влади та активна боротьба за інформаційний простір нашої держави, усунення з України небезпечних елементів та шпигунів від Російської Федерації, блокада російських і проросійських інформаційних джерел.

Суверенність держави

Національним  надбанням  кожної  держави  є  набуття  не  лише  юридичної  незалежності,  але  й  здобуття  чистої  суверенності,  які  допомагають  країні  впевнено  рухатися  вперед.  Якщо  є  перше,  а  немає  суверенності,  тоді  держава  починає  «буксувати»  і  рано  чи  пізно  втратить  свою  незалежність,  яку  є  легко  згубити,  проте  дуже  важко  здобути.

 Суверенність,  фактично,  є  подальшою  основою,  на  яку  опирається  здобута  та  юридично  зафіксована  незалежність,  є  запорукою  ефективного  управління  і  економічного  розвитку,  адже  вона  (як  фактична,  так  і  духовна)  передбачає  самостійність  в  прийнятті  рішень,  на  які  не  може  вплинути  інша  держава  (за  винятком,  якщо  це  дійсно  є  корисне  для  першої).

 Поняття  «суверенність»  є  майже  тотожне  з  поняттям  «самостійність»,  проте  «самостійною»  може  бути  людина,  родина,  сім’я,  а  «суверенність»  семантично  має  значення  «влади  чи  верховної  влади,  що  має  якості  найвищого  судді  –  чи  то  особи,  чи  групи  осіб,  –  уповноваженого  приймати  рішення  та  розв’язувати  суперечки  в  межах  політичної  ієрархії  певною  мірою  остаточно.  Змога  приймати  такі  рішення  передбачає  незалежність  від  зовнішніх  сил  та  вищу  зверхність  і  панування  над  внутрішніми  групами,  фактичну  самостійність  держави».

 Останнім  часом  спостерігаються  негативні  тенденції  зі  згортання  паростків  суверенного  формування  держави.  На  зміну  національній  ідеології  прийшла  ідеологія  «совкового  управління»,  яка  знищує  все  українське,  насаджує  все  чуже,  впроваджує  пострадянську  диктатуру  в  державі,  а  головне  –  тягне  до  радянського  минулого.

 Ці  тенденції  є  дуже  небезпечними,  вони  загрожують  прямою  втратою  юридичної    незалежності,  держави  як  інституції.

 Гадаю,  ці  кроки,  які  робить  теперішня  влада,  є  свідомими,  вони  спрямовані  на  підривання  української  економіки,  вони  є  тільки  початком  згортання  демократії,  нищення  нашої  історії  та  культури.

 Якщо  цього  народ  не  буде  намагатися  зупинити  (а  це  може  статися  досить  пізно),  то  Україна  повністю  втратить  свою  суверенність  та  державність.  Вона  або  сама  стане  диктаторською  за  своїм  змістом,  або  буде  придатком  Росії  та  інших  країн,  які  хочуть  повернути  втрачені  ними  українські  землі.

Дещо про гіпертекст поезії

Поезія-це  завжди  неповторність,
       Якийсь  безсмертний  дотик  до  душі.
       Ліна  Костенко

       Сучасне  життя  людини  зводиться  тільки  до  постійного  занурювання  в  "соціальне  мереживо"  (як  писала  ksenykrapka),  а  реальне  життя,  захоплення  поезією,  музикою,  плетінням,  провідування  друзів  і  близьких  зводиться  до  мінімуму.  Часовий  континіум  зараз  настільки  викривлений  і  ми  забуваємо,  що  втрачаємо  сенс  життя  і  часто  прозріваємо  тоді,  коли  втратили  свою  молодість  (дехто  і  тоді  не  прозріває).

       Поезія  живе  в  нас,  але  ми  постійно  її  глушимо  в  собі,  не  даючи  пробратися  назовні  і  не  розуміємо,  що  саме  в  ній  є  багато  відповідей  на  наші  запитання,  на  сенс  людського  життя.  Помаленьку  світ  стає  цинічним,  незрозумілим,  хаотичним.  Люди  не  довіряють  один  одному,  адже  через  відсутність  внутрішньої  гармонії  з  світом,  відсутність  оптимізму  та  романтики,  брехня  процвітає  всюди,  а  ще  так  недавно  люди  були  такими  безпосередніми,  живими,  чуттєвими...

       Світ  не  може  існувати  без  написання  чи  просто  читання  поезії.  Він  може  загинути  без  неї,  адже  ключ  до  розгадки  цього  світу  лежить  в  гіпертексті  поезії.  Поезія  -  це  дійсно  неповторність,  ""безсмертний  дотик  до  душі",  до  єства  кожної  людини  і  її  варто  любити,  творити  та  берегти...

                                                                 Андрій  Яремко-Ярий

Двохтисячники

Новаторське  мистецьке  „Я”  не  завжди  вихлюпувалось  у  „десятилітніх  періодах  письменницьких  поколінь”,  і,  хоча  письменники  називають  себе  різними  „десятниками”,  літературні  критики  схильні  вважати  (і  влучно  зауважують),  що  були  лише  покоління  20-х,  60-х,  80-х.  Літератори,  які  почали  писати  в  дев’яностих  та  називають  себе,  відповідно,  „дев’яностниками”,  насправді  ними  не  є,  а  отже,  лишаються,  по  суті,  поствісімдесятниками.  Двохтисячники,  зважаючи  на  сталий  вплив  мистців-вісімдесятників  і  поствісімдесятників,  а  також  „застарілий”  жанровий  інструментарій,  ще  не  „народились”.  Тому  про  „Покоління  2000”  говорити  ще  рано.  Проте  така  тенденція  є,  адже  в  поезії  з’являються  нові  „медійні  жанри”  (про  них  зазначено  в  додатку  до  №6(131)  бюлетня  „Смолоскип  України”  „Знак”),  такі,  як  sms-поезія,  що  дечим  нагадує  давні  невеликі  японські  вірші  хоку,  призначення  яких  подання  інформації  часто  повчального  змісту.

Одним  із  чинників,  який  сприяє  розвиткові,  популяризації  молодіжної  літератури,  є  „медійний  принцип”,  який  полягає,  за  словами  Богдана  Горобчука,  на  „безпаперності”.  Самвидавівських  сайтів  достатньо,  аби  подавати  туди  свої  твори  на  розсуд  потенційних  відвідувачів  електронних  сторінок.  Отже,  письменники,  які  мають  обмежені  ресурси  своєї  самореалізації,  потребують  якнайбільше  використовувати  так  званий  “інтернетівський  самвидав”.  Наша  література,  перебуваючи  в  стані  друкокризи,  а  в  деяких  куточках  України  руїни  і  соціяльного  збайдужіння,  не  може  нічого  иншого  запропонувати  деб’ютанту  (в  плані  друку  книги),  як  вміщувати  свої  твори  на  різноманітних  сайтах.  Україна  опинилася  в  нетиповій  літературній  ситуації:  майже  все  друковане  змагання  (навіть  у  малих  тиражах)  зводиться  до  грошей,  що  органічно  суперечить  принципам  книгодрукування  Европи  та  решти  цивілізованого  світу.  І  тому,  можливо,  найбільш  істотною  рисою  потенційного  існування  „покоління  двохтисячників”  як  нового  творчого  покоління,  яке  Віра  Балдинюк  називає  „молодняком”,  буде  „медіяреальність”,  котру  з  часом  використовуватиме  більшість  сучасної  української  молоді.

Окрім  цього,  потрібно  пам’ятати,  що  наступний  період,  який  визначатиметься  ґенерацією  „двохтисячників”,  не  будуть  сприймати  ані  шістдесятники,  ані  вісімдесятники.  Це  відчутно  й  тепер,  коли  літературну  поствісімдесятницьку  молодь  не  сприймає  ґенерація  вісімдесятників,  не  говорячи  вже  про  шістдесятників.  У  цьому  й  полягає  „конфлікт  поколінь”,  який  незабаром  ще  раз  проявиться,  можливо,  з  більшою  силою,  ніж  це  ми  спостерігаємо  зараз.

Думаю,  що  в  майбутньому  значним  попитом  користуватиметься  sms-поезія,  яка  з  часом  почне  витісняти  традиційну  римовану  поезію,  білий  вірш  і  навіть  верлібр.  Останній  заполонив  Україну  в  середині  90-х  років  ХХ  століття,  то  чому  ж  таке  не  може  трапитися  з  sms-поезією,  яка  є,  на  мою  думку,  сумішшю  короткого  верлібру  і  білого  вірша,  що  характерне  для  sms-повідомлення,  записаного  латиницею.  Ця  поезія  є  легшою  для  сприйняття  у  свідомості  пересічної  молоді,  її  швидко  пишуть.  Проте  сподіваюсь,  що  розквіт  sms-поезії  не  затьмарить  розвиток  инших  видів  поезії.  Наприклад,  верлібр  зараз  використовує  близько  93%  письменників,  решта  припадає  на  римовану  поезію  та  білий  вірш.  Така  ситуація  є  тривожним  сигналом  для  нашої  літератури,  адже  для  її  повноцінного  розвитку  потрібне  вдосконалення  всіх  жанрів  поезії  та  прози.  Популяризація  лише  певного  жанру  може  спричинити  зникнення  цілих  пластів  літературних  текстів.

Подібна  ситуація,  думаю,  буде  і  тепер  —  винайдуться  нові  жанри,  які  пов’язуватимуться  з  комп’ютером,  Інтернетом  і  мобільними  телефонами,  бо  для  молоді  завжди  притаманний  творчий  підхід.  Відтак  всі  ці  новаторства,  зрештою,  навіть  традиційні  класичні  твори,  будуть  поширюватися  частіше  в  Інтернеті,  і  рідше  —  у  вигляді  друкованої  продукції.  Якщо  така  тенденція  в  майбутньому  закріпиться,  то  вітчизняне  книговидавництво  може  потрапити  в  досить  скрутне  становище.  Тому  вкрай  необхідним  є  прийняття  нової  політики  у  сфері  українського  книгодрукування.


Передруковано  з  студентської  ґазети  "Ярослов"  філологічного  факультету  ЛНУ  ім.  І.Франка,  Львів,  вересень-жовтень  2006  року

Природа людського Superegо

«Скидається  на  те,  що  всяка  культура  змушена  базуватися  на  примусі  і  забороні  потягів…»

       Зиґмунд  Фройд

       За  З.  Фройдом,  людина  переходить  три  фази  сприйняття  світу:  Іni  –  «воно»,  Еgo  –  Я  і  Superego  –  Над-Я.  «Воно»  -  біологічні  поривання,  націлені  на  задоволення,  нехтуючи  норми  культури.  Будучи    блокованим  ними,  «Воно»  виявляється  у  снах,  неконтрольованій  фантазії.
       «Над-Я»  -  засвоєні  ще  з  дитячого  віку  моральні  норми,  культурні  цінності,  які  стали  регулятивними  чинниками  її  свідомості  (совість  як  громадський  контролер  в  людині).  Тут  людина  намагається  показати  свої  здібності,  тут  проявляються  її  творчі  стремління,  шукання  себе.
       «Я»  мовби  затиснене  між  цими  крайніми  полюсами  –  біологічним  і  культурним.  Його  функція  полягає  в  усуненні  протиріччя,  пошуку  шляхів  цивілізованого  задоволення  біологічних  потреб.  Якщо  «Я»  не  справляється  з  даним  завданням,  настає  психічний  зрив.
       Таким  чином  можна    зробити  висновок,  що  є  три  типи  розвитку  людей:  примітивні  особи,  які  прагнуть  задовольнити  найбрутальнішими  способами  свої  тваринні  потяги.  Такі  люди  не  прагнуть  кар’єри,  бо  полюючи  за  задоволенням,  вони  забувають  свою  людську  натуру.  Часто  в  таких  людей  було  дуже  складне  дитинство  чи  початок  зрілого  життя,  яке  «виховало»  в  них  жорстокого  звіра.
       Люди  типу  «Я»  прагнуть  жити  звичайним  життям,  будувати  звичайну  кар’єру,  годувати  сім’ю,  максимум  –  стати  керівниками  найнижчого  чи  середнього  рівня.  Такі  люди  не  хочуть  вплутуватися  в  політику,  бо  вона  їх  ніколи  не  цікавила  і  не  буде  цікавити,  адже  вони  бережуть  тільки  себе  і  свою  родину.  Ці  люди  не  вирізняються  своїми  великими  творчими  здібностями  чи  стремліннями.  Часто  вони  хочуть  «готового  життя»  і  живуть  серед  одноманітної  «сірої  маси».  Таким  чином  вони  обертаються  лише  навколо  свого  приватного  життя.
       Superego  проявляється  у  тих  людей,  які  прагнуть  постійних  змін,  в  людей,  які  живуть  творчістю.  Вони  хороші  та  тактовні  керівники,  які  тягнуться  до  ідеалу,  вони  є  митцями,  філософами,  письменниками,  скульпторами,  архітекторами,  людьми,  які  знають,  чого  хочуть  у  цьому  житті,  а  хочуть  вони  дійсно  дуже  багато  і  наполегливо  цього  добиваються.  Superego  по  своїй  суті  проявляється  в  максималізмі,  ідеалізмі,  постійній  динаміці  життя.  Люди  такого  типу  можуть  не  спати  цілими  добами  аби  досягти  чогось,  аби  постійно  творити.  Вони  люблять  подорожувати,  дізнаватись  щось  нове,  змінювати  якщо  не  цілий  світ,  то  хоча  б  його  частинку,  своїх  знайомих  і  близьких.  Їх  часто  не  розуміють,  їм  забороняють  займатися  пошуком  себе,  але  вони  продовжують  це  вперто  робити.
       Людей  такого  способу  життя  не  надто  легко  знайти  навіть  зі  свічкою  серед  білого  дня.  Ці  люди  є  унікальними,  розумними,  з  красивою  і  гармонійною  душею.  Вони  цікаві  співрозмовники,  але  звичайні  люди  їх  не  розумітимуть,  тому  особистостям  з  діагнозом  «Над-Я»  варто  шукати  розумних  та  інтелігентних  співрозмовників,  які  їх  зрозуміють  та  поважатимуть.
       Отже,  життя  людей  з  останнім  «діагнозом»  є  дуже  цікавим,  напруженим,  захоплюючим,  вони  добиваються  свого,  але  їх  часто  не  розуміють,  проте  це  не  заважає  багатьом  далі  творити,  посуватися  лиш  вперед.

Політична боксерська груша

Життя українського політикуму віддавна нагадує мені боксерський ринг (не буду агітувати за одну політичну партію:) ), на якому плечисті хлопці намагаються позмагатися із боксерською грушею, яка уособлює український народ. І основна проблема цієї боксерської груші є те, що вона мазохістично любить ці бої без правил.

Останні події показують нам, що влада не на жарт розперезалася із своїми "новаціями" і пре на "благо" Уркаїни нові закони, які немилосердно нищать нашу самостійність та соборність. Життя і так нестерпне для більшості українців, адже саме завдяки такій "стабільності" і "шляху до добробуту" малий і середній бізнес ледве існують (примхи різних контролюючих органів, бандитської влади та несприятливого законодавства), а представники багаттьох галузей місяцями чи роками не отримують свої кров’ю зароблені зарплати, оскільки держказначейство не перераховує гроші на різні соціальні галузі місцевого самоврядування, ставлячи таким чином міста на коліна (яскравим прикладом є місто Львів, де постійно є такі проблеми із держказначейством).

Люди реально зневірилися. Просто багато хто не бачить тут перспективи існування та розвитку, інші  - приймають все так, як є і стають пасивними глядчами політичних розбірок, які доходять до кровопролиття, ще інші - приєднуються до більшовиків. Проте залишилася і група, яка із завзяттям свято вірить, що може щось змінитись на краще, що вони самі можуть щось змінити у цій країні і тому тягнуться до різних громадських ініціатив або створюють свої громадські об’єднання та організації. Але цей рух не є систематичним, а, радше спорадичним, хаотичним, "голосом волаючого в пустелі". В народі немає вже такої тяги до об’єднання, гуртування заради однієї мети, як це ми спостерігали в 2004 році.

Тепер жодна політична сила не здатна підняти народ заради одного святого спільного діла, хоча перед революцією і підчас неї в 2004 році це зробила потужна громадська кампанія "Пора!" (тут мається на увазі тзв. "чорну Пору", яка, фактично, підняла народ, дала імпульс задуматися над тим, що в той час діялося в Україні)...

Однак все в Божих руках і нам залишається сподіватися, що нам вдасться таки знову мирно повстати проти гнобителів нашої мови, суверенності, самостійності та державності.

Незабутній сплав по річці Стрий

В неділю класно відпочив. Вдалося побувати на першому сплаві в своєму житті і це було досить екстримально. Погода була добра для сплаву (напередодні впав дощ і не було сонця) і Інститут Громадського Лідерства ефективно і майже без "жертв" пройшов сплав від села Верхнє Синьовидне до села Гірне.

Під час сплаву нас оточували чудові  гірські краєвиди, які помаленьку зникали та, зрештою зникли, біля села Гірного. Спочатку береги були кам'янисті, проте згодом вони зникали і на їх місці виростали ґрунтові породи. Вода здавалася дуже теплою і було приємно занурювати ноги в неї, хоча їх можна було успішно поламати об кам'янисті мілководдя....

І нарешті, як годиться, після двогодинного сплаву ми вирішили прямо на березі провести невеличкий пікнік, адже природа нам постійно сприяла, а поблизу було достатньо деревини.

Було направду суперово і незабутньо. Раджу всім бодай раз в житті пережити ці хороші моменти сплаву по бурхливій річці.

Життя у кадрі

Життя не завжди має сірі моменти нашого будення. У кожного бувають і позитивні історії. Не потрібно лише сидіти на місці, а рухатися постійно вперед і не зациклюватися тільки на банальному зароблянні грошей та постійних питаннях: «А мені заплатять?». У кожній зустрічі, у кожному знайомстві, у кожній розмові здобуваються нові контакти, укріплюються старі. 

Дуже часто ці контакти бувають корисними для людини, для просування, для особистого розвитку, адже кожна людина може чогось навчити іншу людину, дати відповідь на часами досить прості, а заразом складні запитання. Життя при цьому стає цікавішим, динамічнішим. Людина стає бути задоволеною своїм існуванням, своєю потрібністю цьому світу, своїй Батьківщині і це додає їй драйву, наснаги до більших звершень.

Сьогодні о 12.00 відбулося урочисте відкриття пам’ятника полеглим львівських професорам на Вулецьких пагорбах, де мені вдалося ближче познайомитися Борисом Возницьким, Ярославом Грицаком та деякими ректорами вроцлавських вищих навчальних закладів.

Особливо мені трапилася нагода познайомитися з досить непересічною людиною в польській дипломатичній місії – надзвичайним і повноважним послом Польської Республіки – Генриком Літвіном, який у нашому краї недовго – з травня поточного року. Я його уявляв дещо інакшим, але побачив досить привітного високого кремезного чоловіка в окулярах, який спілкувався з пресою польською мовою, проте коментар він вирішив мені дати українською. Пан Літвін розповів про те, як довго прийшлося працювати над ідеєю та реалізацією створення пам’ятника загиблим львівським професорам. Людина, на перший погляд, дуже обдарована, освічена та культурна.

Інколи потрібно бути в потрібному місці і в потрібен час, адже світ не стоїть на місці і постійно мчиться кудись вперед чи навпаки – котиться кудись вниз. Потрібно багато працювати, щоб здобути певний досвід, інформацію, яка допоможе людині не тільки збагатитися знаннями, але й досягнути чогось істотного в своєму житті та вирішити не тільки свої проблеми, але й проблеми, які виникають в державі загалом. Інформація керує світом – хтось казав. Але вона – не найголовніше надбання цього світу.

Жах обласних доріг

Львівські дороги доводять до ладу вже не перший рік і це страшенно тішить. Але як тільки виїхати за межі міста на трасу Львів-Рава-Руська, то просто жахаєшся. Складається таке враження, що ці дороги пережили велику війну. По них неможливо їздити, скрізь яма на ямі, автомобілі при цьому успішно ламаються.

Хто в цьому винен? Думаю, це питання риторичне, але проблема залишається, хоча Чемпіонат Європи з футболу вже не за горами. І тільки тепер влада Львівщини нарешті змогла випросити в держави якісь мінімальні кошти на ремонти доріг області. На даній трасі сьогодні можна побачити підрядну організацію "Онур" та кілька кілометрів вже відремонтованої дороги.

Але тут постає наступна проблема. Дорогу ремонтують великими темпами, знімаючи тільки верхній шар асфальту. Наскільки довго простоїть дана дорога - невідомо. Дорогу ремонтують навіть в негоду, а це може позначитися на її "довговічності".

Питання якості доріг нашої області стоїть доволі давно і влада могла б хоч щось робити для підтримання їх в належному стані. Але її пасивність та байдужість довела до того стану, який спостерігаємо сьогодні. Залишається тільки сподіватися на те, що цього року ЛОДА зробить усе, щоб дороги Львівщини не соромили нас перед іноземцями в 2012 році.