Життя у кадрі

Життя не завжди має сірі моменти нашого будення. У кожного бувають і позитивні історії. Не потрібно лише сидіти на місці, а рухатися постійно вперед і не зациклюватися тільки на банальному зароблянні грошей та постійних питаннях: «А мені заплатять?». У кожній зустрічі, у кожному знайомстві, у кожній розмові здобуваються нові контакти, укріплюються старі. 

Дуже часто ці контакти бувають корисними для людини, для просування, для особистого розвитку, адже кожна людина може чогось навчити іншу людину, дати відповідь на часами досить прості, а заразом складні запитання. Життя при цьому стає цікавішим, динамічнішим. Людина стає бути задоволеною своїм існуванням, своєю потрібністю цьому світу, своїй Батьківщині і це додає їй драйву, наснаги до більших звершень.

Сьогодні о 12.00 відбулося урочисте відкриття пам’ятника полеглим львівських професорам на Вулецьких пагорбах, де мені вдалося ближче познайомитися Борисом Возницьким, Ярославом Грицаком та деякими ректорами вроцлавських вищих навчальних закладів.

Особливо мені трапилася нагода познайомитися з досить непересічною людиною в польській дипломатичній місії – надзвичайним і повноважним послом Польської Республіки – Генриком Літвіном, який у нашому краї недовго – з травня поточного року. Я його уявляв дещо інакшим, але побачив досить привітного високого кремезного чоловіка в окулярах, який спілкувався з пресою польською мовою, проте коментар він вирішив мені дати українською. Пан Літвін розповів про те, як довго прийшлося працювати над ідеєю та реалізацією створення пам’ятника загиблим львівським професорам. Людина, на перший погляд, дуже обдарована, освічена та культурна.

Інколи потрібно бути в потрібному місці і в потрібен час, адже світ не стоїть на місці і постійно мчиться кудись вперед чи навпаки – котиться кудись вниз. Потрібно багато працювати, щоб здобути певний досвід, інформацію, яка допоможе людині не тільки збагатитися знаннями, але й досягнути чогось істотного в своєму житті та вирішити не тільки свої проблеми, але й проблеми, які виникають в державі загалом. Інформація керує світом – хтось казав. Але вона – не найголовніше надбання цього світу.

Жах обласних доріг

Львівські дороги доводять до ладу вже не перший рік і це страшенно тішить. Але як тільки виїхати за межі міста на трасу Львів-Рава-Руська, то просто жахаєшся. Складається таке враження, що ці дороги пережили велику війну. По них неможливо їздити, скрізь яма на ямі, автомобілі при цьому успішно ламаються.

Хто в цьому винен? Думаю, це питання риторичне, але проблема залишається, хоча Чемпіонат Європи з футболу вже не за горами. І тільки тепер влада Львівщини нарешті змогла випросити в держави якісь мінімальні кошти на ремонти доріг області. На даній трасі сьогодні можна побачити підрядну організацію "Онур" та кілька кілометрів вже відремонтованої дороги.

Але тут постає наступна проблема. Дорогу ремонтують великими темпами, знімаючи тільки верхній шар асфальту. Наскільки довго простоїть дана дорога - невідомо. Дорогу ремонтують навіть в негоду, а це може позначитися на її "довговічності".

Питання якості доріг нашої області стоїть доволі давно і влада могла б хоч щось робити для підтримання їх в належному стані. Але її пасивність та байдужість довела до того стану, який спостерігаємо сьогодні. Залишається тільки сподіватися на те, що цього року ЛОДА зробить усе, щоб дороги Львівщини не соромили нас перед іноземцями в 2012 році.